Коли відмова – не варіант
Отець Дмитро Краснобаєв вперше потрапив до виправної колонії посиленого режиму в січні 2012 року – як гість. Він не знав, що саме там знайде своє покликання. Згадуючи той день, він каже:
«Коли двері зачинилися, стало зрозуміло – я маю залишитися.»
З того моменту його життя нерозривно пов’язане з арештантами. Він не просто священник — він той, хто дає надію.
Шанс для тих, кого забули
За роки роботи отець Дмитро вислухав сотні історій людей, яких зрадили, покинули, забули. У колонії вони втрачали все — дім, сім’ю, віру. Вони були впевнені, що світ за колючим дротом відвернувся від них назавжди.
Але одного дня хтось із арештантів тихенько скаже:
«Напиши листа отцю. Він допоможе. Або зателефонуй. Ось номер.»
І засуджені телефонують із проханнями. І пишуть. Просять про найпростіші речі: мило, зубну пасту, теплий одяг. Іноді ці листи писалися тремтячою рукою. У них не було злості, лише страх і відчай. Люди просили не розкоші, а елементарного — шкарпетки, чай, невелику суму на телефонний дзвінок.
Отець Дмитро збирав посилки, шукав способи дістати ліки, купував продукти. Ніхто не хотів цим займатися. Але він робив, бо інакше не міг.
В’язниця як межа самотності
*«В’язниця – це крайня межа самотності. Людина за ґратами перестає бути частиною суспільства. Вона стає "зе-ком". Неважливо, що сталося, неважливо, чи змінилася вона. Її не чекають.
За п’ять років за ґратами людина втрачає здатність жити серед людей. Їй страшно вийти на вулицю, зайти в магазин, ухвалювати рішення. Вона не вміє просити про допомогу, бо не вірить, що хтось допоможе. Вона не знає, як це робити.
І вона знову йде на злочин, бо знає – у в’язниці їй дадуть хоча б хліб і дах над головою.»*
Для декого в’язниця стає останнім етапом. Вони не витримують. У таких випадках отець Дмитро дивиться в порожні очі людини, яка більше не бачить сенсу жити. І він витягує її.
Як? Не завжди розуміє. Але робить.
Бо якщо відвернутися – людини не стане.
Війна змінила все
Війна загострила ситуацію. У багатьох засуджених більше немає дому — його розбомбили. Рідні виїхали за кордон, і зв’язатися з ними неможливо.
Звільнившись, арештант виходить з одним документом — довідкою про звільнення. Без грошей. Без їжі. Без одягу. Без місця, куди йти.
Що йому робити? Де шукати підтримку? Куди йти?
Відповіді немає. Єдине, що пропонує система — нова в’язниця.
«Система не виправляє, вона ламає. Люди виходять із порожніми кишенями й порожніми очима. Вони не знають, куди йти. Вони бояться кожного погляду, кожного холодного слова. Вони звикли, що світ жорстокий, і не очікують від нього нічого доброго.»
Коли допомоги немає
В Америці існують фонди, що допомагають звільненим. Одні займаються житлом, інші документами, треті працевлаштуванням.
В Україні цього немає.
Тут немає навіть вати в медчастині.
Засуджені працюють по 14 годин на день за 120 гривень на місяць. Їх грабують, принижують, витискають із них останні сили. Вони виходять із ненавистю. Їх можна було б повернути в суспільство, але це нікому не потрібно. Ніхто не думає про те, що без підтримки ці люди знову опиняться за ґратами, що вони стануть загрозою не тільки для себе, а й для інших. Ніхто не хоче брати на себе цю проблему.
Останній рубіж
Отець Дмитро намагається змінити систему, але не знає, скільки у нього ще часу.
Гроші на комунальні платежі закінчилися. Борги ростуть. Машини для перевезення допомоги немає. Квартира стала водночас домом, складом і офісом.
Він допомагає, бо інакше не можна.
«Якщо не я — то ніхто.»
Він робить усе, що в його силах, але розуміє: однієї віри недостатньо. Потрібні ресурси. Потрібна підтримка. Потрібне розуміння суспільства.
*«Одигітрія – єдине місце, куди арештанти можуть звернутися. Сьогодні – поки я живий. А завтра? Хто візьме цю справу?
Я не знаю.
Моя мрія – створити систему, яка не помре разом зі мною.
Щоб після мене залишилася не просто пам’ять, а робота, здатна врятувати тисячі життів.
Я не будую планів на роки – лише на завтра.
Але поки в мене є сили, я буду робити те, що потрібно.
Бо якщо не я – то ніхто.»*
Автор Юлія Городецька
