Священник Дмитро Краснобаєв: «Господь являє свою любов в усьому, навіть в позбавленні волі».
Коли людина хвора, ми влаштовуємо її в медичний заклад і даємо їй відповідне лікування, щоб вона поправилася. Але коли людська поведінка нездорова, суспільство поміщає її в тюрму, але забуває допомогти їй «вилікуватися».
Як допомогти ув'язненим в тюрмі і на волі, в чому особливості служіння в місцях позбавлення волі ми поговоримо з тюремним капеланом отцем Дмитрієм Краснобаєвим, котрий уже 5 років допомагає словом і ділом своїм підопічним.
Отець Дмитрій, розкажіть нашим читачам в яких закладах Ви несете своє служіння?
Служу Літургії, сповідаю, причащаю, проповідую Євангеліє, особисто спілкуюсь з ув'язненими в Південній Виправній Колонії №51 посиленого режиму, де утримуються в'язні, котрі осуджені вперше, але з тяжкими статтями, в основному з термінами від 5 до 15 років. А також в слідчому ізоляторі (СІЗО). Раніше служив ще в Чорноморській Жіночій Виправній Колонії № 74, але зараз поки що її залишив через позицію керівництва закладу і переважання там УПЦ Московського Патріархату, священники якого відверто не бажають розділяти допомогу засудженим на всіх, хто може якось долучитися до цього.
Якщо повернутися на 5 років назад, то яким було ваше перше враження від візиту до ув'язнених?
Мене як священника висвятили в травні і вже в листопаді того ж року я подзвонив знайомому священнику і спитав де він служить, він відповів, що в 74-ій колонії і сказав, що в Південній Виправній Колонії посиленого режиму № 51 немає нікого з наших священників.
Також дав мені контактний номер телефону керівництва 51-ої колонії і наступного дня я переступив її поріг. Було відчуття, що двері в'язниці легко відчинились, я так просто туди зайшов. Відразу ж відчув, що це те місце, де я повинен служити во славу Божу і людям. І ця внутрішня ясність першого дня повторюється знову і знову щоразу, коли я туди приходжу.
Що для вас найскладніше в такому служінні?
Якщо Господь тебе кудись поставив, и ти робиш Божу справу і благословення від Бога маєш, то нічого не складно.
А ось без помічників, і з повною відсутністю фінансування -- важко. Те, що вдається зібрати через соціальні мережі – тим і задовольняємось.
В чому найбільше мають потребу люди, які знаходяться в місцях позбавлення волі?
В любові, увазі, турботі. Хочуть, щоб інші вислухали, ввійшли в їхню ситуацію і надали допомогу, хоча б маленьку. Зрозуміло, що я не виведу нікого з них на волю, все ж таки мріють звільнитися, але цього я не можу для них зробити. Але деякі їхні побутові потреби стараюся виповнити. Комусь конверт потрібен для листа, комусь капці, черевики, штани, або ж хрестик, сповідь, причастя. Нікому не відмовляю, що просять, намагаюсь все робити.
Чи зустрічали за ці роки несправедливо засудженних?
80% ув'язненим присудили завищені терміни – на мій погляд. Не треба за коробку трави чи за украдений мобільний телефон давати людині 5 років. До трьох років тюремного ув'язнення – це той термін, за який він все зрозуміє. Але це при умові, що в цей період з ним будуть працювати.
Які зміни ви відслідковували в людях після відсидки цих завищених термінів?
У людини настає моральна деградація, особливо, якщо він в тюрмі не працював фізично і духовно-морально, не молився, на служби Божі не ходив.
Також люди гублять здатність жити в суспільстві: приймати рішення і відповідати за своє життя. В тюрмі нагодують, напоять, скажуть коли встати, лягти, куди піти. Також, ув'язненому не треба турбуватися, щоб заробити грошей, заплатити за квартиру, забезпечити сім'ю.
І за 5, 10, 15 років він просто розучується це робити. А потім він виходить з довідкою про звільнення: грошей нема, йти нема куди, роботи нема, паспорта часто теж немає. і що робити? І ось у нас 90% повторних злочинів.
Грубо кажучи в таборі сидить 1000 чоловік і 900 з них на протязі найближчих 5 років заїдуть знову в тюрму. Це катастрофа, це значить, що пенітенціарна система не повністю справляється зі своїми функціями.
Бо в чому сенс позбавлення волі? В тому, щоб людина виправилась і повернулася в наше суспільство повноцінним громадянином, який більше не стане на шлях злочину. Безглуздо потримати його там і просто випустити, щоб він знову вчинив злочин.
Ця система сьогоднішня абсолютно не ефективна, тому що вона працює сама на себе, а ув'язнені -- це як засіб для її функціонування. А ув'язнений повинен стояти в центрі процесу: якщо людина не має професії, значить йому її треба дати, якщо він не має світогляду - потрібно його сформувати, якщо немає документів - треба документи зробити. І ось когда мужчина, или женщина попадает в следственный изолятор, уже оттуда должна начинаться с ними работа: прописується програма під кожного на весь термін ув'язнення.
А чи відслідковували зміни в релігійності ув'язнених в бік звернення до віри чи атеїзму?
У в'язниці майже всі віруючі. Я жодного разу не чув, щоб ув'язнений говорив: «Я не вірю в Бога». Всі моляться, всі до Бога звертаються, навіть злі урки, вони теж вірять. Звертаються до мене і ми бесідуємо. Сповідь їхня нічим не відрізняється від сповіді людини на волі, адже щира сповідь -- вона однакова: прости, Господи, і помилуй. А не щира – взагалі не сповідь.
Отець Дмитрій, чи підтримуєте ви стосунки з ув'язненими після їх звільнення?
Деякі навіть у мене вдома живуть. Разом з моєю сім'єю, поки не знайдуть іншого притулку. На вулиці також часто зустрічаю. Кажуть: «Да, батюшко, я звільнився». Я кажу: «Добре. Не гріши, чадо, більше, щоб не трапилось з тобою чого гіршого».
Що зрозуміли для себе про життя завдяки служінню у в'язниці?
В'язниця для багатьох це місце збереження. Якби людина не потрапила у в'язницю, її б уже не було серед живих. Господь являє свою любов в усьому, навіть в позбавленні волі. Здавалося б – посадили – це скорбота. Я ж йому кажу: «Ти тут кинеш пити, вживати наркотики, замислишся над життям».
Наприклад, сидять у мене на лекції 50 бандитів, я їм кажу: «Ось як вас на волі всіх можна було б зібрати в одному місці і щоб ви 2 години сиділи і слухали? Якими силами це можна було б зробити?» Відповідають: «Ніякими». «Тому це вам во благо і дякуйте Богу, що ви тут», - кажу я їм.
І в завершення нашої сьогоднішньої розмови, яка все-таки роль у священників в тюрмі і в житті ув'язнених?
Не роль, але суть – приводити душі до каяття, приводити до Христа, до спасіння.
Роль священника повинна бути однією з головних в тюрмі. Адміністрація повинна почати прислухатися до священника, бо ніхто краще нього не знає – що там всередині у арештанта твориться. Заяви тюремного капелана повинні прийматися і враховуватися судом, адміністрацією, і комісією, яка звільняє людину умовно-достроково. Характеристика священника повинна мати вагу. Сьогодні все це не працює. Якщо я напишу позитивну характеристику на людину, то вона в особисту справу потрапить, але комісія по умовно-достроковому звільненню не прийме цей папір до уваги, а священник повинен мати можливість ходатайствувати про зміни режиму утримання, і про умовно-дострокове звільнення.
Також хочу прибавити, що дуже потрібен центр адаптації для людей, які звільняються з місць позбавлення волі. Щоб не було 90% повторних злочинів. Людина вийшла з колонії, повинно бути місце, куди він може прийти, отримати постіль, тарілку супу, сісти і примиритися з новою реальністю. У нього тепер все нове. А напроти нього повинен сісти священник, волонтер чи психолог і почати з ним спілкуватися, спитати: «Що ти, чадо, будеш робити далі? Давай разом подумаємо, що ти вмієш робити? Ось така є робота….» І людина відразу включається в соціум. А в сучасних реаліях він сам собі предоставлений. Він 10 років відсидів, він не знає, що робити, забув, як квиток закомпостувати в тролейбусі...
Такі адаптаційні центри повинні бути в кожному областному центрі, кожному великому місті, щоб з будь-якої колонії людина мала куди звернутися. При центрі повинні бути майстерні. Продукцію, яка в них виробляється, можна продавати: буде людині на хліб. Буде вибір, якого зараз нема… У нас є рекорд 3 дні: звільнився арештант -- і через 3 дні знову в тюрму потрапив.
З людиною треба працювати, нею треба займатися, про неї треба непокоїтися, до неї треба приходити, тому що це нам потрібно -- виконувати заповіді Господа Бога нашого.
Нам треба непокоїтися про те – що ми будемо відповідати на Страшному Суді Творцю, чим будемо оправдувати своє невір'я?
Ось і виходить, що це не в'язні потребують нашої допомоги, а ми потребуємо їх, бо спасемося благодаттю Божою і їхніми свідченнями про нас…
Спілкувалася Ірина Скоробогата
