Я уже став звикати...
До того, що можливість щось робити з'являється в самий останній момент...
До того, що ті, хто повинен цікавитися нашими спільними справами -- цілковито не цікавиться ними...
До того, що малеча завжди зі мною -- і це прекрасно...
До того, що треба робити багато дечого з того, що по здоровому розумінню, повинні робити інші, але вони не роблять, і
доводиться мені, і це радує -- я багато чому навчаюсь...
До того, що покрівля тече, скільки її не ремонтуй -- вона продовжує текти,і капає, і тазики, і штукатурка звисає зі
стелі -- готичненько!
До того, що вдома все догори дном...і нема ні спокою, ні відпочинку, і навіть зараз -- пишу, а ці люди у мене на голові в прямому
сенсі, і заважають страшенно, і я не злюсь на них взагалі...
І до того, що весь час приходять (звонять, пишуть) самі різні люди, і їхні проблеми виходять на перший план, і треба їх
вирішувати, і вони вирішуються так, чи інакше, і від цього дуже радісно...
І якщо я не можу звикнути до чогось -- це не страшно: або ситуація зміниться, або я змирюсь з тим, що це
відбувається, і відбувається саме так, і я нічого не можу з цим зробити, і потрібно прийняти реальність, бо вона ось така...
До чого я веду?
Та все до того ж: життя наше земне буття скоро підійде до свого кінця, і треба примиритися з цією думкою, і поставити
собі саме головне питання, і постаратися отримати на нього відповідь:
"А що потім?"
Тому що не відповівши собі на нього -- немає ніякого сенсу, і цілі неясні, бо вічність не визначена...
Визначте свою вічність, і своє місце в ній, і визначиться життя, і прийде в деякий осмисленный порядок, і
спрямується до самої головної цілі...
P.S. Пані! Вас -- зі святом!
|
Радуйтесь завжди в Господі; і ще кажу: радуйтесь.
|
Послання до Філіпійців апостола Павла 4гл : 4 вірш.
